f y
Національна спілка кінематографістів України

Новини спілки

ВТРАТА РОКУ. КІНОРЕЖИСЕР ВІКТОР ШКУРІН НАРОДИВСЯ 5 СІЧНЯ 1932 р.

06.01.2021

Сергій ТРИМБАЧ

НСКУ, Українська кіноакадемія

Одлетів на небеса 26 жовтня року, що минув…

З Днем народження, дорогий Вікторе Георгійовичу! Не знаю, не відаю, які напої у вас там нині в моді, а я надвечір пом’яну душу Вашу, піднявши келишок горілочки!

Кінорежисер, так, але ж у ньому прокидалися й інші таланти. Народжений у Маріуполі (тоді Жданов), він спершу закінчив Одеську мореходку, після чого працював диспетчером і НАЧАЛЬНИКОМ ПОРТУ (так, це той випадок, коли очам своїм можна вірити) на Шпіцбергені (архіпелаг у Північно-Льодовитому океані).

Начальнику ще тридцяти не було… Високий, кремезний, було в ньому щось таке справді капітанське – з бешкетницько-піратським ухилом (так мені чомусь завжди видавалося, коли бачив його). Може тому, що уже навчаючись у Москві, у ВГІКу (закінчив його у 1965-му) ШКУРІН зіграв невелику роль у фільмі Георгія Данелії (за сценарієм Геннадія Шпалікова) «Я шагаю по Москве».

Роль була маленькою – кишенькового злодія, якому спершу вдається утекти з місця злочину, а потім його усе ж затримують, завдяки героїні Галини Польських. Передивіться – дуже смішно і по-справжньому смішний Віктор Шкурін. Бо режисер поміщає богатирсько-шкіперську постать Шкуріна в раму лірично-інтелігентського світу столичних жителів – і це й смішить передусім…

Одначе от се враження лишилось - вільний чоловік, пірат, сказати б, який не вміщується у повсякденний формат подій.

Міг би й продовжити акторську кар'єру, але ж ні – капітан мусить бути капітаном, тобто режисером. Багато літ Віктор Георгійович працював на студії «УКРКІНОХРОНІКА», а в 1970-72 рр. навіть був її директором. Та й у Спілці кінематографістів багато літ входив до її керівництва, зокрема очолював контрольно-ревізійну комісію, будучи одним із, що називається, спілчанських хранителів основ і традицій.

Разом з тим бешкетницьке начало в Шкуріні виявлялось повсякчас. Він одразу взявся за матеріал, який дозволяв наблизитись до особливостей людського характеру в непростих, а часом й екстремальних умовах. Так це виявилось в уже чи не першій роботі, фільмі «ДВОЄ З МАРТЕНА», де виробничий процес відтворено на максимумі фотографічної виразності і правди характерів. Або ж відома стрічка «ПАРАСКА БІДА І ДОБРІ ЛЮДИ» (1967) з її проникненням в особливості праці і побуту тогочасного українського села – без звичного «придиханія» й ідеологізації.

І так далі – навіть у «застійні» роки Шкурін видавав на-гора якісну документалістику, в основі якої дослідження людини і її характеру («Радянський характер» - так і називалась одна із його картин). У 1980-му режисер наважився поставити ігрову стрічку – «ПЛАТОН МЕНІ ДРУГ», із Степаном Олексенком і Костем Степанковим. Виробнича драма, матеріал, близький Шкуріну-документалісту. Платон Смоляк, директор комбінату з видобутку марганцевої руди, вирішує зайнятись відновленням страченої землі, поверненням її до звичайного природного життя. Намір наштовхується на чимало проблем, які непросто розв'язати… Пригадується, сильного враження фільм не справив, не тільки на мене, а й на самого Шкуріна мабуть, оскільки більше в ігрове кіно він не повертався. Хоча серйозність і професійність його підходу до опрацювання життєвих проблем було безсумнівним. То ж і не дивно, що в бурхливі роки Перебудови і становлення української державності режисер знову на передовій боротьби за зміни в житті. Його (спільно з Анатолієм Карасем) дилогія «ЛИПНЕВІ ГРОЗИ» («Страйк" і "Викид») на початку 1990-х стала справжньою подією, це оповідь про фактичне повстання шахтарів Донбасу проти існуючої комуністичної системи, яка ніби ж то позірно всіляко їх уславляла.

Фільм було удостоєно Шевченківської премії і – фактично забуто. А жаль, було там до чого придивитись, побачити образ грядущих катастроф…

У 1990-ті та «нульове» десятиліття, які були небагаті на кіноврожаї, Шкурін продовжував працювати. Зокрема, назву його (у співпраці з Олександром Фроловим) цикл фільмів «ЧЕРВОНИЙ РЕНЕСАНС» - про відродження української культури у 1920-ті та її подальшу драму. Запам'ятався й інший фільм (так само разом з О.Фроловим) – «ЛЕОНІД КРАВЧУК.ОБРАННЯ ДОЛІ», портрет першого українського Президента постав у його непростій і неординарній стереоскопії.

А ще Віктор Георгійович упродовж багатьох років викладав, із видимим задоволенням контактуючи з новими поколіннями, що приходять в кіно.

Перший Новий рік, перший його День народження без фізичної присутності самого новонародженого. Востаннє я чув його трохи глухуватий голос 17 вересня - вітав мене з моїм днем народження. Синхронно з тим смішно щось з’ясовуючи із сином Ігорем, так само режисером. Мила, чудесна людина - кіно життя триває, його епізоди миготять уже на інших, піднебесних екранах. Але ж триває!

https://www.facebook.com/sergiy.trymbach

Непрощені - Нестор Махно (2007)

https://www.youtube.com/watch?v=UHvPVodgnM0