ЖОВТНЕВІ СПОГАДИ. АКТОРУ ЛЕСЮ СЕРДЮКУ НА ПОКРОВУ ВИПОВНИЛОСЬ БИ 80.
16.10.2020
І вже 10 років його немає з нами…
Актора СЕРДЮКА звали або просто Лесь, або Лесь Лесевич (чи Олександрович). Дивовижна органіка – ось що таке Сердюк. Хоча не належав до Акторів Акторовичів, в житті не грав, не влаштовував міні-спектаклів. Втім згадував чимало, історії і історійки сипалися з нього, незрідка, одна за одною. Скажімо, знімаВ колись режисер Юрій Терещенко, за невеликої моєї участі, фільм про Борислава Брондукова, і Боже ж ти мій, скільки він оповів нам! Щоразу зберігаючи добрий гумор й іронію, - як до себе, так і до героя своїх оповідок.
Скажімо, така баєчка про Брондукова. «Знімалися ми з Боречкою у «Вавилоні ХХ», на Київщині. Трапився вихідний день, вирішили додому з”їздити, у Київ. Вийшли на дорогу, почали попутку шукати. Стою, махаю рукою, семафорю – жодна зараза не спиняється. Тоді Боря каже: «Дай я половлю!» - «Та куди, мене он не слухають». Все одно, став край дороги, голову набік схилив – і перша ж автівка зупинилась. «Як тобі вдалося, Боря?» А він: «Лицьо треба мать!».
СЕРДЮК якраз лице мав – сплутати його з кимось неможливо. Син великого актора, а це ж так важко входити в мистецтво, в тіні батьковій. Зате в колисці «Березоля», адже Олександр Сердюк належав до школи театру Леся Курбаса (на його честь і сина назвав). Лесь Лесевич – отака тобі «Курбалесія», отака традиція.
Я іноді ловив себе на думці, що спілкуюсь не просто з конкретною людиною, а таким собі віддзеркаленням Артиста «Березоля». Від Богдана Ступки не раз чув: «Я ж від «Березоля», мене у Львові учив режисер березільський Борис Тягно. Він говорив, що театр це те саме, що й життя, тільки на каблук вище». От се й про СЕРДЮКА – абсолютна простота у всьому – хоч на екрані, хоч на сцені чи в житті. Тільки усе ж трішечки вище – і так, що горизонт життя зненацька бачиш.
Так було, до прикладу, у «Вавилоні ХХ», де він та Ярослав Гаврилюк зіграли братів Соколюків. Дивовижно природно, і це в картині, де так багато умовного і навіть народно-театрального. Сам актор не раз говорив про особливе місце цієї роботи в своїй творчій кар»єрі, про те, що Іван Миколайчук відкрив у ньому незвідані доти струни.
Він був такий пам”ятливий, Лесь Олександрович – на добро, на увагу… І який вірний друг, товариш. Режисер Леонід Осика повільно поринав у хворобливу пітьму, а Сердюк замало не щодня приходив до нього, розмовляв. Відтак його дружбу поціновували особливо. Лиш раз я бачив, як Богдан Ступка плаче – на похороні Сердюка. «Один друг був у мене,- сказав він мені,- і той пішов». Пішов, а за ним і Юрій Іллєнко, і сам Ступка… До речі, Богдан Сильвестрович оповідав мені, як з великими труднощами, на зйомках «Тараса Бульби», умовив СЕРДЮКА піти працювати в театр імені Івана Франка. Лесь Лесевич довго відмовлявся. Бо ж сорок років не виходив на сцену – страшно. Усе ж пішов. І не раз потім я чув від нього: «Бодя Ступка мені платить стільки грошей, що тепер я можу не зніматися у тому гівняному кіно». Йшлося, звичайно, про низькопробні серіали, які не приносили акторові жодного творчого зиску.
І все ніби складалося добре, - театр, любляча дружина Ася, нарешті певний достаток. Та підступна хвороба змінила все. Втім, не так, Сердюк попри страшну болячку лишався самим собою. Щоразу, телефонуючи йому в лікарню, я чув такий неповторний голос, і гумор. Розказував йому свіжі анекдоти, а у відповідь так само чув його байки і баєчки. А ще – непохитна віра в одужання і повернення до життя, до театру. Театр, Ступка насамперед, живили той оптимізм. «Ви подумайте,- чув я в телефоні його бадьорий голос,- вони сказали, що не будуть грати «Одруження» допоки я не вийду з лікарні і не стану поруч них на сцені. Та я не знати що зроблю, тільки щоб не підвести хлопців…». Та я не знати що зроблю, тільки щоб не підвести хлопців…». І таки вийшов на франківську сцену, і зіграв гоголівського Жевакіна.
Тільки закінчувалася весна 2010-го року, а з нею разом і життя Леся Олександровича. Одначе ж для мене його ролями, що непіддатні смерті, є Мар”ян Поляруш у фільмі «Хліб і сіль» Григорія Кохана і Миколи Макаренка, Данько Соколюк у «Вавилоні ХХ», Мелентій та Іван Мелентійович у «Такій пізній, такій теплій осені» Івана Миколайчука, князь Святослав у «Легенді про княгиню Ольгу» (СЕРДЮК достоту Святослав, таким, не сумніваюсь, і був наш славний князь!), Василь Вільгота у «Солом'яних дзвонах» (за цю роль актор отримав приз міжнародного кінофестивалю у Карлових Варах) і гетьман Самойлович в «Молитві за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка, Мартин у «Гори димлять» Бориса Небієрідзе, ролі в картинах «Подарунок на іменини» і «Гетьманські клейноди» Леоніда Осики…
Лесю Олександровичу, з Днем народження Вас! Вічна Вам пам”ять і вічна благодать. Не полишайте нас посеред цього розгардіяшного і жорстокого, а все ж прекрасного буття.
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
https://www.facebook.com/sergiy.trymbach