f y
Національна спілка кінематографістів України

Новини спілки

Поздоровляємо кінорежисера Сергія Буковського з ювілеєм!

18.07.2020

Сергій ТРИМБАЧ

НСКУ, Українська кіноакадемія

https://www.facebook.com/sergiy.trymbach

Дорогий Сергію, не вірю в таку цифру, але про всяк випадок вітаю!

Сил і здоров»я на многії ще і премногії поїздки у незнане, незвідане, але прекрасне і захоплююче!

Рік тому ми були в Одесі, на кінофестивалі, Сергій був куратором дуже сильної, цікавої програми документальних фільмів. Увечері тільки сіли (удвох, Сергієва дружина, Віта, залишилась в Києві), випили по чарці, згадали всілякі смішні родинні історії. Ми давно вже з ним вирішили укласти книгу під назвою «СМІШНА ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО КІНО» - бо ж Сергій сам з кінематографічної родини (мама - актриса Ніна Антонова, дай, Боже їй здоров»я!, батько - режисер Анатолій Буковський), він почав вивчати ту Історію, що сидячи на дитячому горщику, пам»ятає безліч всілякого смішного і милого.

А я часто пригадую знайомство - не із самим Сергієм, а з його фільмом. То був 1987-й, Перебудова в Україні ще ледь жевріла - головним чином її стимулювало обурення Чорнобилем. На «Укркінохроніці» я дивився картину молодого режисера Буковського «ЗАВТРА СВЯТО». У залі я чомусь був один… Історія жінок, що працюють на птахофабриці, суперприбутковій, одначе самі вони живуть в гутожитку, де усіх напхом напхано - як тих курей на фабриці (образний паралелізм). А ще готувалися до Першотравня, свята труда і людей труда. Хоча яке там свято - насправді тотальна і всепроникна фальш тодішнього політичного і державного устрою. Декларувались одні цінності, а натомість практикувались зовсім інші: абсолютного ігнорування прав і свобод людини праці.

Публіцистична картина вразила якоюсь всепроникною любов»ю до простих людей, прагненням - хай багато в чому утопічного - соціальної справедливості. І любов ця у ті миті контакту з екраном мене прошила усього, наскрізь. Було так шкода тих людей, і я так полюбив їх за ті лічені хвилини, що - заплакав. Благо, що був сам у залі. Публіцистична картина вразила якоюсь всепроникною любов»ю до простих людей, прагненням - хай багато в чому утопічного - соціальної справедливості. І любов ця у ті миті контакту з екраном мене прошила усього, наскрізь. Було так шкода тих людей, і я так полюбив їх за ті лічені хвилини, що - заплакав. Благо, що був сам у залі.

З тих пір я беззастережний фанат Сергія і його творчості.

Його фільми не тільки документують реальність, а й філософськи осмислюють її - на найвищих світоглядних та емоційних регістрах. Історія України постає у Буковського в контексті світової проблематики, розкриваючи найдраматичніші епізоди народного життя через яскраві, правдиві, глибинно укорінені у великому та малому історичному часо-просторі людські особистості.

Після «ЗАВТРА СВЯТО» були “СОН”, “ДАХ” , ДИСЛОКАЦІЯ” “ЗНАК ТИРЕ”, удостоєні призів найавторитетніших світових фестивалів. Особливий успіх мала дев’ятисерійна телестрічка “Війна. Український рахунок”, за яку С. Буковський отримав Національну премію України імені Тараса Шевченка 2004 року). Це справді історичний, позбавлений публіцистичної упередженості, погляд на події Другої світової війни, які відбувалися на території України. У кінострічці є знаменні слова, які варто викарбувати для всіх наступних поколінь митців, письменників, політиків зрештою: “Вдивляючись без гніву, ми зберігаємо надію на майбутнє”.

Фільми Сергія Буковського й орієнтовані передусім на збереження такої надії. Прикладом того є фільм “НАЗВИ СВОЄ ІМ»Я ” (2006), в якому досліджено трагедію Голокосту в Україні у роки війни та окупації, та кінострічка “ЖИВІ” (2008), що відобразила трагічні колізії Голодомору 1932-33 “Живі” – це оповідь, вибудована на історичній фактурі кількох десятиліть, яка збільшує масштаб подій як в глибінь часу, так і в просторі цілої Європи.

Новими здобутками митця стали фільми “УКРАЇНА. ТОЧКА ВІДЛІКУ” (2011) – нове прочитання історії, далекої й близької і “ГОЛОВНА РОЛЬ” (2016). Остання стрічка є оповіддю про парадокси професії кіноактора (у кадрі мама Сергія, актриса НІНА АНТОНОВА, їх діалог, у кадрі й поза кадром…), про її зав»язаність на цілком конкретні житейські реалії. Просто блискуча мистецька робота, кіно про кіно вищого «пілотажу».

Зовсім недавно Сергій Буковський завершив картину про видатного композитора Валентина Сильвестрова, людину, чий світ вочевидь суголосний автору фільму. У найближчих планах картина про Івана Дзюбу…

Упродовж останніх років С.Буковський веде педагогічну роботу, разом з дружиною, сценаристом, редактором, продюсером ВІКТОРІЄЮ БОНДАР, передаючи свій професійний досвід молодшому поколінню українців, тим самим створюючи підмурівок для успішного тривання національної школи неігрового кіно.

Дивовижний кінематографіст, без найменших перебільшень світового рівня, світового, сказати б, калібру.

Сергій Буковський та новий кінематографічний погляд на історію

Сергій Буковський народився 18 липня 1960 р. в Башкирії, автономній республіці колишнього Радянського Союзу. Того ж року його батьки – батько, кінорежисер Анатолій Буковський, та мати, актриса Ніна Антонова, –переїхали до Києва.

Хлопець зростав у кінематографічному середовищі, адже їхня квартира весь час була наповнена батьковими друзями, які були тут від першого знімального дня і до здачі фільму в Держкіно СРСР, озвучування, дознімання і довгоочікуваного виходу в прокат чи ефір.

Перші дитячі спогади майбутнього режисера пов’язані з експедицією в Батурин, де його батько знімав «Бур’ян» 8.

Сергій Буковський навчався режисурі на кінофакультеті Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого.

Відслужив у лавах Радянської Армії, більше десяти років працював на Українській студії хронікально-документальних фільмів.

Далі:

https://ktm.ukma.edu.ua/show_content.php?id=972

За чверть століття роботи в кіно Сергій Буковський зняв близько півсотні документальних та ігрових кіно- та телефільмів. До робіт С. Буковського, зокрема, належать: "Завтра свято" (1987); "А нічка темная була..." (1988); "Сон" (1989); "Дах" (1989); "Дислокація" (1992); "Знак тире" (1992); "Пейзаж. Портрет. Натюрморт" (1993); "На Берлін!" (1995); "Десять років відчуження" (1996); "Міст" (1999); "Вілен Калюта. Реальне світло" (2000); "Terra Vermelha. Червона Земля" (2001); "Війна. Український рахунок" (2002 — 2003); "Назви своє ім'я" (2006); "Усі повинні померти" (2007); "Живі" (2008); "Україна. Точка відліку" (2011); "Головна роль" (2016).

Його роботи відзначені нагородами престижних міжнародних кінофестивалів.

Так, документальний 9-серійний телефільм «Війна. Український рахунок» (2003) — Національна премія України імені Тараса Шевченка 2004 року.