f y
Національна спілка кінематографістів України

Новини спілки

РЕЖИСЕР ГРИГОРІЙ КОХАН ПОКИНУВ ЗЕМНЕ ЖИТТЯ 6 ЛІТ ТОМУ

04.01.2020

Sergiy Trymbach

НСКУ, Українська кіноакадемія

Пішов тихо, пішов, нікому не надокучивши. Просто заснув у ніч на 3 січня, і не прокинувся… Старість сприймав зі скепсисом, іноді говорив, що після сімдесяти узагалі жити якось несерйозно, та і навіщо?

ГРИГОРІЙ КОХАН (23.06.1931 - 3.01. 2014) - кінорежисер, сценарист, художник.

Він покинув знімати фільми у 67 років (фільм «Тупик» виявився останнім). Цьому, як не дивно, «посприяло» призначення сина, Тимофія Кохана, заступником міністра культури; хочете вірте, а хочете ні, останній відразу сказав батькові, що фінансуватися державою його стрічки не будуть.

Пам»ятаю розмову з Григорієм Романовичем щодо цього, він не нарікав і не докоряв сину: що зробиш, тоді грошей з держказни виділяли на 2-3 картини і, зрозуміло, куди ж «пенсіонеру» було ставати в ряди пошукачів… Хоча усе ж сподівався на диво – уже від приватних інвесторів, плани у нього були на жанрову кінострічку. Так і не склалося.

Хоча без діла усе ж не сидів. Малював. Він же за першою освітою художник, по закінченні Поліграфічного інституту працював у Єревані (там його прізвище незрідка вимовляли як Кохян).

Учився кінорежисурі, у Москві, на Вищих режисерських курсах,- і не в кого б то не було: у подружжя Льва Кулешова та Олександри Хохлової, стовідсоткових класиків, з яких багато чого починалося в кіно взагалі.

А потому знаменитий колектив „Київнаукфільму”, кращої тоді у всьому світі студії наукового кіно.

Добре пам»ятаю дві його тодішні роботи – «Кам»яний живопис» і особливо „Сотвори своє сонце”, про народну майстриню Марію Примаченко. Скільки було там любові та вміння заражати тією любов”ю, скільки вишуканого мистецького смаку...

Перша робота (у співавторстві з М.Макаренком) на кіностудії імені О.Довженка – „Хліб і сіль” за романом Михайла Стельмаха. Вписувалося в напрям, який називають Українським Поетичним кіно (а ще б точніше - міфопоетичним). І разом з тим то був власний почерк і власне розуміння того, в чому саме полягає Поезія і Правда народного життя.

А в „Живій воді” попробувався й колір, разом з оператором Олександром Антипенком, який перед тим зняв знамените чорно-біле "Моління / Мольбу" з Тенгізом Абуладзе.

Колір Антипенко випробовував, якщо не помиляюсь, вдруге - після "Київських фресок" Сергія Параджанова.

Здавалося, є успіх, є вироблений стиль, набір інструментів для читання реалій. Та зненацька усе це ламається і в середині 1970-х, режисер заходжується робити один телесеріал („Схованка біля Червоного каменю”), а потім і другий, „Народжена революцією”.

Десять серій про історію радянської міліції на основі конкретної долі, конкретної сім”ї. Тоді серіали знімали не так, як зараз (косо, криво, аби живо), а по-дорослому, як звичайне кіно. То ж і не дивно, що робота забрала ледве не п”ять років. Зате який успіх у глядачів! І у держави, від якої друга в історії нашого кіно Державна премія СРСР.

І знову переміна – масштабний епос „Ярослав Мудрий”, уже на початку 1980-х.

Виклик кидався самому Голівуду! Багато що вдалося у стрічці, і успіх би розвинути, одначе вже наставали інші часи.

Та все ж постали - фільми „Циганка Аза” за знаменитою п»єсою Михайла Старицького (жорстка мелодрама, з живими, невигаданими пристрастями і чітко виписаним любовним трикутником) і чотирисерійний „Кармелюк”, з Іваном Гаврилюком у головній ролі.

І 1990-ті. Кіно українське почало сповзати у прірву безгрошів"я і повної ігнорації з боку держави. Рятуйтесь самі, під гаслом «дайош жанрове кіно». Кохан виклик приймає – на ділі, пригодницькими, жанровими стрічками „Убити шакала”, „Бухта смерті”, „Стамбульський транзит”, серіалом „Війна” (разом з Тимофієм Левчуком) – про непрості і незрідка непрочитані сторінки останньої війни-біди. А далі „Страчені світанки”, на близькому для режисера життєвому матеріалі повоєнної Галичини (сам-бо із тих країв). І – „Тупик” (одним із сценаристів був зовсім молодий тоді Андрій Кокотюха) в кінці 1990-х: що називається в лузу. Про крах цінностей в українському суспільстві. Це тоді, коли чимало інтелігентів ще вірили в благії наміри влади і самого суспільства. Жорстко і прямо, правда, якою вона є.

В останні роки кожен мій прихід у гості до ГРИГОРІЯ РОМАНОВИЧА і його дружини Лариси Тимофіївни Левчук (професійний і дуже глибокий філософ) завершувався шаховими поєдинками. КОХАН зазвичай легковажно розігрував дебюти, зате як винахідливо бився в ендшпілі, коли на дошці лишалось мало фігур!.. Наша чергова партія в шахи мала відбутися 4 чи 5 січня. Не відбулося. Як і багато що. Одначе ім”я Григорія Кохана, митця Божою милістю, справжнього професіонала назавжди вписано в історію нашого кіно.

Вічна пам”ять. Пам”ять вічна!

На фото: Григорій Кохан

https://www.facebook.com/sergiy.trymbach/posts/3946664472026083