Своїми очима: мої особисті підсумки 69 Міжнародного Берлінського кінофестивалю

Такий собі ювілей. Адже 25 років тому, в лютому 1994-го, ми з критиком Володимиром Войтенком уперше ступили на Берлінську землю й одразу потрапили в обійми кіноархівіста Едіт Вешер. Із нею ми потім дружили багато років, незмінно зустрічалися в компанії напрочуд милих, чудесних людей. «Лівих», до речі, що вносило особливий чар у наші стосунки...

НЕ ПОЗИЧЕНОЮ ОПТИКОЮ

«Лівим» був і Ганс Шлегель, відбірник східноєвропейської програми Берлінале, суперерудит, що знав практично всі мови країн Східної Європи й відтак мав можливість дивитися фільми мовою оригіналу... Саме Шлегель і запросив нас із Войтенком на фестиваль як критиків, журналістів.

«Українці,— одразу пояснив він мені,— повинні дивитися на світове кіно своїми, не позиченими очима. Ви повинні запропонувати своє, українське бачення... Тож я вас запрошую». Звісно, йшлося про те, що українських критиків за радянських часів не посилали (за рідкісними винятками, коли йшлось про спеціально навчених «бійців контрпропаганди») на міжнародні кінофестивалі, отже, про нові зарубіжні фільми ми дізнавалися з московської преси... Зрозуміло, чому: між нами і західною кінокультурою не могло бути прямого контакту — тільки за московських посередників, ідеологічно загартованих, «правильно» орієнтованих.

Враження від першого для мене Берлінале були в чомусь навіть шокуючими. Нас оселили в 5-зірковому готелі, жили ми з якимось особливим «буржуїнським» шиком. Акредитаційна журналістська картка була водночас проїзним квитком на всі види транспорту! А до того ще й «добові» платили, щоби ми часом не охляли. Звісно, така увага й сприяння стосувалися головним чином журналістів із країн колишнього СРСР — нас, тодішніх бідарів, приохочували їздити на світові фестивалі.

Та головне — величезна програма фільмів, у якій можна було потонути. Одначе ж не тонули. Представники преси локалізувалися в окремому приміщенні, де ми й дивилися стрічки, і спілкувалися, і харчувалися, зрештою.

Директором Берлінале в ті роки був Моріц де Хаделн, фундаментальний такий чоловік. Понад два десятиліття очолював він фестиваль, зробивши його суперпомітним на кінематографічній карті світу. А на початку нового тисячоліття він пішов, збудувавши новий фестивальний комплекс, із грандіозним Berlinale Palast у центрі. На зміну йому прийшов Дітер Косслік, заледве не повна протилежність аристократу де Хаделну, — людина карнавального, сказати б, штибу. Усе стало простішим, одначе для журналістів продовжували створювати найсприятливіші умови, хоча власне фінансових благ стало значно менше. Новий директор зробив ставку на кіноринок, на стосунки з німецькою кіноіндустрією, на фільми, які цікаві передусім масовій аудиторії. Аудиторії, яка щораз активніше й ентузіастичніше заповнювала фестивальні кінозали.

І от тепер пішов і Косслік, грядуть зміни. Зокрема, й у формуванні фільмової програми. Бо ж упродовж останніх років саме ця програма, передусім великий конкурс, спричиняла чимало справедливих нарікань — надто часто до неї потрапляли фільми, рівень яких викликав подив.

«КАЛЬКУЛЯЦІЯ ДУЖЕ ПРОСТА: НЕМАЄ НАРОДУ — НЕМАЄ Й КРАЇНИ»

Цьогоріч у великому конкурсі була картина, на яку ми, українці, очікували з особливим інтересом: «Містер Джонс» видатного польського режисера Анешки Голанд. Фільм, у створенні якого брали участь Польща, Україна й Велика Британія. Його головним персонажем є валлійський журналіст Гарет Джонс, той самий, що в 1930-ті намагався звернути увагу керівництва західних країн до того, що відбувалося в Україні, де сталінський людожерський режим нищив українців, передусім тих, що жили в селі.

Стрічка Голанд справді пронизлива, а в чомусь розпачлива — бо Гарет Джонс зазнає фіаско, його правда виявляється нікому не потрібною. Торжествують такі, як Волтер Дюранті, цинічний журналіст The New York Times, що оспівував «благовісні» зміни в Радянському Союзі і був навіть нагороджений найвищою в Америці Пулітцерівською премією.

А Гарет — Гарет пройшов українськими селами, поминувши «потьомкінскіє дєрєвні», куди возили західних письменників і журналістів, він власними очима побачив те, що відбувається. Одначе побачене не монтувалося з потребами Заходу в економічному співробітництві зі Сталіним та його режимом. У цьому сенсі фільм Агнешки Голанд є сьогоднішнім застереженням Заходу, передусім тій його частині, яка продовжує наполягати на співпраці з Путінською Росією. Хочете викохати чергового монстра — згадайте, чим усе це закінчувалося в минулому.

А все ж зроблене Гаретом Джонсом не пропало. За кілька десятиліть інший супермужній чоловік на ймення Джеймс Мейс постав за правду про український Голодомор — і таки переміг. І саме його погляд на трагедію українства в 1930-ті ліг в основу нинішнього бачення історії — і минулої, і теперішньої. Винищити українство — це означало, — кажучи словами Мейса,— «вигубити українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову, українську історію в розумінні народу, знищити Україну як таку». Бо ж «калькуляція дуже проста: немає народу — немає й країни».

«Містер Джонс» не отримав на Берлінале жодного призу... Власне, само по собі це нічого не значить. Мистецтво все ж не спорт, якість тут визначається не призами. Головне, західна громада матиме можливість побачити на екрані одну з найстрашніших трагедій у світовій історії.

УКРАЇНСЬКИЙ СИНОНІМІЧНИЙ РЯД

Головний приз, «Золотого ведмедя», в Берліні отримав фільм ізраїльтянина Надава Лапіда «Синоніми». Мало хто кинув каменем у журі, кероване актрисою Жульєтт Бінош — більшість хитає головою: таки да, таки да...

Історія про простого тобі ізраїльського парубка Йоава (Том Мерсьє), який — ніби з неба падає — приземляється в самому центрі Парижа. Без якихось ввідних і сюжетних пояснень: ось, такий як є. Голий навіть, бо одіж його так само швидко кудись зникає, а холодрига, і тіло так щедро й охоче виставлене на весь екран. Нібито Адам у Раю, і з’ясовується, що Париж для нього і справді Рай, Земля обітована, а все, що було досі — отой Ізраїль, з усім, що його складає (і мова передусім) належить забути, викинути на смітник.

Нетиповий такий єврей, виходить. Ізраїль для нього, наскільки можна зрозуміти, це щось таке закрите, архаїчне, сон дурнуватий, який варто негайно і навіки забути. Він купує словник французької мови і починає вчити, вдихаючи в себе чар найкращої з мов, чия музика така прекрасна. І йому допомагають нові знайомці — Еміль, який щось там пише, роман, здається, і ніби знається на словах, і Керолайн, яка грає на гобої в оркестрі. Щоправда, з оркестром виходить у Йоава конфлікт: не контачить він із такою музикою, розбивається об її звукову океанічну хвилю. Просто увійти не може — бо ж і мова це такий самий океан, у якому можна швидше втопитись, аніж здолати. То ж і фінал драматичний — б’ється в двері французькі, а вони його не пускають. Чтобы вывести деньги, зайтиде на страницу www.parimatch.com/payments.html ознакомьтесь со списком предложенных методов и выберите тот, который удобен именно вам.

В одному з епізодів ми бачимо Йоава на курсах французької мови. Ті ж проблеми — важко увійти в резонанс. Навіть заспівавши гімн, «Марсельєзу». Тоді викладачка пропонує слухачам наспівати гімн своєї Батьківщини. І славно виходить — особливо в українки у вишиваній сорочці...

Модна проблема самоідентифікації. І давня вже. Хіба не нагадує Йоав Голохвастова і деяких учорашніх українських селян, що притьма побігли в «язикові холодини» Києва, города вєлікой русской імперії? Перше, що їм забажалось, це забути власну мову. Навіть Проню Прокопівну віддають до мамзель, яка не гарантує співу марсельєзного, одначе ж «по-хрянцузьки» балакать трохи вивчить.

За моделлю ізраїльського фільму неважко спроектувати і модель стрічки української.  Доволі легко, скажімо, уявити собі наш фільм про українця, що приїздить до Польщі, до Варшави і прагне — несамовито — витруїти з себе все українське. Не розуміючи, що з цим у тобі убивається ти сам як такий.

Інший приклад — китайський фільм, увінчаний одразу двома «срібними ведмедями» за найкращі акторські роботи, чоловічу і жіночу, «Так довго, мій сину» Вана Сяошуая. В Україні завжди існувала традиція високої, романтичної мелодрами — і перед нами китайський приклад роботи на цьому жанровому полі...

Нинішнє українське кінопокоління бере активну участь у світовому кінофестивальному житті. Бо знає просту істину: і чужому научайтесь, і свого не цурайтесь.

А Берлін із нами назавжди!